Переклад вебінару «Культурна спадщина Рейкі»
Рейчел: перелічує учасників із чату, дає технічні рекомендації, розповідає про групу у Facebook. Уся ця робота ведеться безкоштовно, але можна надіслати грошову допомогу; вебінари проходять один раз на 4-6 тижнів. Передає слово Філліс Фурумото, нашому Грандмайстру, яка подорожує по всьому світу, щоб поглиблювати практику і допомагати всім нам робити те саме. Зараз вона в Японії і збирається розповісти нам про Культурну спадщину Рейкі з самої Японії.
Філліс: Вітаю вас із Кіото! Я так рада бути тут і хотіла б почати наш спільний час із запрошення заплющити очі, покласти руки на своє тіло і приєднатися до нас у короткому сеансі Рейкі. Дякую.
Хочу закінчити сеанс висловом вдячності Мікао Усуї, який, будучи японцем, ішов своїм Шляхом, шукав знання, і в цьому пошуку він отримав дар можливості з’єднатися з Рейкі, Всесвітньою енергією життя, і створив практику, через яку покоління за поколінням ті, хто йдуть за ним у цій практиці, здатні отримувати цей самий зв’язок, цей самий дар.
Це так дивовижно — заплющити очі й уявити вас усіх разом зі мною в Рейкі, і всі ці вогники по всьому світу. Це справді чудово.
Мені подобається бути тут, і сьогодні — особливо. У 1980 році, після того як моя бабуся померла і люди почали визнавати мене як Носія Духовної Лінії та наступницю моєї бабусі, мої батьки мали можливість і вже запланували поїздку до Японії на 1981 рік. Вони запросили мене поїхати з ними, а я сказала «Ні». Я не дуже впевнена зараз, якими були причини тоді; ретроспективно я думаю, що тоді я трохи боялася того, що я виявлю тут. І трохи страшно було їхати з моїми батьками. Проте 20 років по тому, коли я вперше приїхала до Японії, я зрозуміла: якби я приїхала сюди зі своєю матір’ю, вона могла б показати мені і поділитися зі мною деякими своїми знаннями про Японію з точки зору Рейкі, хоча я не знаю, чи стала б вона це робити.
Я думала, що це був цікавий «пропуск» з мого боку. А потім, пізніше, на початку 1990-х років, коли деякі люди почали «досліджувати» історію Рейкі та те, що їм було сказано, люди запитували мене, чи їздила я до Японії, і я відповідала «ні». У мене не було жодних сумнівів щодо історії, не було навіть причин, щоб почати досліджувати це. Я почувалася абсолютно безпечно стосовно того, звідки я прийшла в Рейкі, і мені цього було цілком достатньо.
Однак дослідники продовжували свою справу, і я знайшла цікавим те, що вони відкрили деяку інформацію, яка для мене підтверджувала історію саме так, як я її розповідала всі ці роки. Одна з речей, що також сталися, — це те, що їхні припущення чи висновки, до яких вони дійшли на основі цієї інформації, здебільшого викликали у мене незгоду. Тоді мені довелося вирішувати, чи хочу я бути залученою до цього дослідження, щоб знайти «реальну» історію.
У той час я була досить близькою з жінкою, яку звали Шинобу Сайто. Вона була японкою, народилася в Каліфорнії ще 1925 року, до війни, і переїхала до Японії ще дитиною. Тобто росла вона в Японії і залишалася там до закінчення війни, а на початку 1950-х повернулася до Каліфорнії, вийшовши заміж за американського японця, і жила там до кінця свого життя. Вона була ініційована Хавайо Такатою, і наприкінці 1980-х вона запросила мене до Японії, і тоді я вже сказала «так».
Моя перша поїздка була «спровокована» Майстром Рейкі Фокке Брінком, він завжди запрошує мене в такі складні місця, і я поїхала з ним на один тиждень. Це був найдовший тиждень у моєму житті. Я не могла повірити, що я робила все те, що я там робила, і досі не можу повірити. Я приїхала до Японії ніби в тумані через сором і приниження від того, що не розмовляю японською. Я не знала звичаїв, лише трохи знала їх завдяки своїй сім’ї — те, що прийшло з японської культури. Я постійно шукала схвалення і почувалася винною.
Поїздка була цікавою, проте всередині мене було знання: Рейкі — у моїх руках, і мені не треба приїжджати до Японії лише через своє походження чи щоб зрозуміти, що Рейкі реальне. Тому що у мене є власний досвід, власне розуміння, і для мене це і є істина в цей момент. Я можу розширити цю істину, можу поглибити її, але це відчуття було справді величезним, бо раніше я завжди відчувала, ніби істина Рейкі полягає в тому, щоб приїхати до Японії і знайти правильну інформацію.
І коли я наступного разу приїхала до Шинобу, а це було вже за кілька років, ми пішли гуляти, зайшли в один із храмів, і вона сказала: «Знаєш, чого людям не вистачає? Того, що Мікао Усуї був японцем». Я сказала: «Звісно. Але що ти маєш на увазі, кажучи це?». Вона відповіла: «Ну, людям треба знати, звідки він походив, щоб зрозуміти Рейкі». Я подумала: «Ага!». Після цього ми чудово провели час, і я думаю, що несвідомо я вхопила те, що вона хотіла показати і донести до мене.
Але в наступній поїздці, яка була знову за кілька років, уже з групою майстрів, які захотіли приїхати… Теорія в тому, що якщо студенти Рейкі приїдуть, у нас буде особливий тур Японією. Культура Японії покаже не просто місця, де ступали ноги Мікао Усуї, а покаже, звідки прийшов Мікао Усуї — культуру, з якої він походить і яка вплинула на нього та на нашу практику Рейкі.
Ця поїздка, враховуючи, що сама Шинобу була з нами, була приголомшливою для всіх нас, і вона справила величезний ефект. Потім наступного року з’ясувалося, що у мене рак. Я проходила крізь весь цей досвід лікування, і я все ще лікуюся, але минулого року я відчула, що цього року, в жовтні 2015-го, я буду достатньо сильною, щоб привезти студентів Рейкі сюди, аби вони відчули культуру. Відчули культуру, в якій виріс Мікао Усуї, щоб ми могли зрозуміти його як людину, а також зрозуміти культуру, з якої до нас прийшло Рейкі. Бо я відчуваю, що основа цієї культури як передумова для практики Рейкі може бути для нас відправною точкою, до якої ми можемо повертатися.
Моє власне запитання про те, що сталося б, якби Мікао Усуї був кимось іншим, з іншої країни чи культури, — це і весело, і лякає водночас. Наприклад, якби якийсь ковбой, перетинаючи верхи на коні Сполучені Штати, заблукав би в горах Колорадо десь у середині 1900-х, жив би там своє життя і в якийсь момент з’єднався б із природою, і якимось чином отримав дар Рейкі… ну, можна над цим поміркувати. Але якщо ми довіряємо Шляху — а ми довіряємо Шляху, — і якщо ми довіряємо Шляху Мікао Усуї — а я повністю довіряю його Шляху, — то саме Мікао Усуї отримав це знання через присвячення себе пошуку відповідей у собі. Його готовність віддати все, щоб знайти відповідь, — це наша спадщина, і вона підтримана тим, що він був японцем.
Я б хотіла продовжити і поговорити про моє власне враження про деякі моменти в цій культурі і про те, що це нам дає.
Зараз є релігія, якщо можна так сказати, яку всі називають Синтоїзм. Синтоїзм — це сукупність сільськогосподарських обрядів, церемоній і переконань, які японці визначають як те, що, за їхніми відчуттями, прийшло з того, як люди працюють разом із природою, щоб забезпечити харчування для людей і землі. Ці групи церемоній і ритуалів стали Синтоїзмом, коли в середині VI століття (у 500-х роках) до Японії прийшов Буддизм. Буддизм спочатку потрапив до Індії, потім до Китаю та Кореї, і тільки потім до Японії. Щойно Буддизм з’явився в Японії, знадобилося інше слово, щоб визначити те, що вони робили вже давно, і це назвали словом Синтоїзм. І відтоді по всій Японії поширилося те, що є «шлюбом» практики Синтоїзму та буддійських традицій.
В Японії дуже важко сказати: «Я синтоїст» чи «Я буддист», бо в їхній культурі та базових переконаннях ці два способи життя поєдналися, щоб сформувати те, що я називаю японською культурою. Вона досить сильно відрізняється, адже буддизм тут, в Японії, відрізняється від індійської чи китайської форми, як і від тибетської. Це своя суміш синтоїзму, буддизму та власного способу існування. Одна з речей, якої вчить синтоїзм, — це те, що в усьому і в кожному є камі — божественне.
І є певні місця в природі (в людях також, але насамперед у природі), де ця камі, божественність, стає просто очевидною. У деяких місцях навколо каменів, у місцях сили та натхнення японці прив’язують мотузку з рисової соломи — вона дуже товста і довга, перекручена (я планувала принести фотографію, але не знайшла, шкода, не можу показати). На цю мотузку прикріплюють маленькі шматочки паперу, які є символами блискавки, щоб вони звисали, і ще там висять такі китиці, що символізують дощ. Це все показує, що цей камінь, дерево, пейзаж, селище чи людина наповнені камі.
І це поклоніння та вдячність природі відображені в усьому їхньому існуванні. Я думаю, що це переходить і в Рейкі, де кожен може займатися Рейкі, для кожного можливо бути в Рейкі, але водночас це вибір для людей — чи приймати їм Рейкі. Припущення, що природа завжди може нас чогось навчити — це ще одне дуже ясне синтоїстське вірування.
І для мене це те, що успадковано нами в практиці Рейкі. Проте іноді в мене виникає думка, що людина намагається контролювати природу. Ця ідея, що панує в нашому суспільстві через те, якими стали вчені нині, — у багатьох випадках це не про дослідження, а про те, як контролювати природу. І час від часу ми розуміємо, що людина не може контролювати природу. Ми можемо іноді її передбачати, але неможливо її контролювати. Я відчуваю: якби ми змогли переключитися назад і прийняти те положення, яке Рейкі дає нам — бути вдячними природі за все, що вона дає нам, — то наші стосунки з нею змінилися б докорінно: від просто людськості до природності всього світу. Я знаю, що багато хто з вас дуже добре це усвідомлює і докладає зусиль, щоб зцілити природу, повернути людину в природу.
Буддизм приніс деякі інші важливі думки та ідеї. Одна з них про те, що людина може розвиватися через самоспоглядання і через те, щоб покладатися тільки на себе. Хоча в синтоїзмі існують тисячі божеств, тисячі прикладів сили камі, у них немає одного божества, вони не поклоняються богам у класичному сенсі, і те саме в буддизмі. Буддизм — це спосіб мислення, де вони демонструють свою поєднаність із природою, і вона полягає в тому, щоб побудувати храм і навколо створити сад. Рейчел, покажи картину.
Філліс: Це сад, який я бачила вже багато разів, а фото зроблено пару днів тому. Листя починає змінювати колір. Фото панорамне, тому трохи спотворене, але цей сад поєднує в собі два типи садів. У центрі фотографії, можливо, вам видно, навпроти ставка складено каміння. Це сухий сад, і сухі доріжки ведуть вгору, до дерев. Цей пейзажний сад метафорично символізує коропа. Я цього не знала, але, як і лосось, короп рухається вгору, вони йдуть проти течії. Обставини, які вони долають, щоб дістатися вершини, відображені людиною — це про те, як людина долає перешкоди, щоб прийти до просвітлення.
І далі ця комбінація садів називається «запозиченим» садом, тому що цей пейзаж закінчується деревами на майже передньому плані, який ви бачите, а на задньому плані — там двох гір не видно, ось ці дерева знаходяться між двома частинами пейзажу, вони природні, і це називається «запозичений сад». Зроблено це так, щоб гармоніювати цей сад із навколишньою природою. Це створює таку перспективу саду, і того, що він може продемонструвати, і якою ви можете бути всередині себе. Я вважаю, що це ідеально підходить для всіх нас: практика Рейкі — це сад, де ми дізнаємося багато про себе, де приходимо до ідей та іншого розуміння того, хто ми є як люди. Нам важко, у нас бувають моменти справжньої краси, а потім знову важко, і це для нас фон, на якому розгортаються події, краса того, хто ми є як люди, і всієї природи людства.
Я відчуваю, що це дає нам точку зору, що ми є індивідуальностями, ми важливі, але водночас ми — частина всесвітнього пейзажу. І якби ми могли розвинути себе і більше ґрунтуватися на своєму серці, то тоді могла б статися одна річ: люди могли б співіснувати і з природою, і одне з одним більш гармонійно.
І ще одна річ, яку дають нам японська мова та культура, — це концепція розуму та серця. В японській мові немає поділу між серцем і розумом. Вони в одній концепції, і в усіх мистецтвах — чи то кендо, мистецтво складання букета, бойове мистецтво, мистецтво танцю чи чайна церемонія — ці дві речі мають рухатися разом. Якщо розум не наповнений серцем, то це жорстокість. Якщо серце не поєднане з розумом, то у серця немає можливості виразити себе. Ця комбінація настільки очевидна в Японії! Ось тут я сиділа всередині храму, на веранді, яка прибудована так, щоб з неї можна було насолоджуватися видом саду. Я спостерігала за групами японських школярів, і мене зворушило те, як вони поводилися одне з одним. У них є така невинність, таке захоплення життям, і водночас, коли вони звертаються до вчителів, ви прямо можете бачити їхню турботу в серці, але також і знання, яке невіддільне від неї. Це було дуже красиво.
І я переконана, що ми отримуємо чудовий урок, коли працюємо з Рейкі: ми приходимо до рівноваги розуму та серця, щоб не перебувати лише в серці або лише в розумі. Щоб ми використовували цю природну рівновагу, щоб бути здатними до більшої відповідності людяності.
Інший аспект буддизму: «Виражай повагу через служіння». Ми заходили в багато буддійських храмів, я хочу, щоб Рейчел потім їх показала. Це один із дзен-садів, напевно, ви впізнали: вони дуже чисті, гравій розрівняний граблями дуже чітко і чисто, без листя, без будь-яких вад. Гравій взагалі потребує багато турботи. Одна з суворих практик у дзен-буддизмі — це чистота. Ми всі, напевно, чули історії про початківців-послушників, які приходили до дзенських храмів, але ця якість поваги до простору і до чистоти через служіння — справді красива, і її видно всюди в Японії.
І це робиться не через те, щоб применшити себе, це робиться з вдячності. Тобто вчення буддизму в тому, щоб ми були вдячними. І щоб показати цю вдячність, японці виражають її через служіння. Вони вдячні вам, що ви приходите в їхні ресторани, вони вдячні, що ви приїжджаєте до них у готель, вони хочуть надати вам найкращі послуги. Вони не хочуть, щоб великі групи людей приїжджали до них у рьокан (це такі готелі, де гості сплять на традиційних японських футонах, а на сніданок подається традиційна японська їжа), і вони обслуговують вас дуже красиво щодня.
Вони не хочуть, щоб великі групи займали рьокан або приходили в ресторан, тому що вони не можуть обслужити належним чином їх, а також не зможуть належним чином обслужити інших відвідувачів. Тому, якщо ви замовляєте ресторан, дуже часто ви вже не можете скасувати це бронювання, бо щойно ви забронювали його, вони вже починають усе готувати, щоб служити вам як належить, і іншим відвідувачам теж. Я не знаю, чого це коштує тим, хто працює на кухні, але я знаю, що це виходить із вдячності за ваш прихід, і вони хочуть показати це через обслуговування.
І я відчуваю, що ми це «успадкували» в Рейкі, але мені цікаво — і це моє запитання до вас — чи розуміємо ми цю частину про вдячність? Я знаю, що в багатьох духовних практиках служіння — це дуже важлива частина самої практики. Я відчуваю, що ми приходимо до такої стадії розвитку в Рейкі, де ми дійсно досліджуємо якість вдячності як прояв служіння.
Цей сад, як дзен-сад, уособлює спокійний розум. У саду немає землі, де була б трава чи зелень, або багато каміння. У багатьох садах ви можете бачити, що замість простору розрівняної гальки є маленькі острівці трави або камінь — це як острівці в морі розуму. Трава і каміння в цьому варіанті є прикладами того, як ми можемо бути прив’язаними до речей у своєму житті. А потім ви можете йти іншою частиною саду і побачити велику ділянку, вкриту гравієм, де буде лише один камінь або кущ, що показує різницю між розумом, прив’язаним до чогось, і спокійним розумом.
Я вважаю, що це дуже красиво. Я і сама спостерігала, і багато розмовляла зі студентами Рейкі: одна з речей, що відбуваються в нашому житті, — це те, що ми продовжуємо бажати спростити своє життя. Продовжуємо визнавати те, що ми прив’язані, намагаємося знайти місце, де ми можемо не прив’язуватися — таке невисловлене розуміння, принесене буддизмом у нашу практику Рейкі. Можливо, це щось універсальне, але дзен-буддизм є для нас особливим прикладом у цьому.
Це для мене витоки і моє власне розуміння того, як японська культура зберігає Рейкі та поєднує практику Рейкі зі своїми власними цінностями. Я переконана, що це не нав’язані нам цінності, вони йдуть із нашого людського бажання бути поєднаними. Я хочу тут зупинитися, і якщо у вас є запитання для роз’яснення цієї частини, буде чудово, якщо ви їх зараз напишете в чаті. І після цього я перейду до запитань, які були поставлені при реєстрації на цей вебінар.
Рейчел: Філліс, у нас іде затримка звуку секунд на 30, тож давай поки відповідати на ті запитання, а потім уже про сад.
Філліс: Шкодую, що є затримка. Ми спочатку відповімо на запитання, а потім повернемося до мого питання, де я запитала, чи хочете ви роз’яснень.
Є жінка, звати Хайя, її запитання: «У більшості практиків Рейкі є «гід» (ведучий), я отримала третій рівень, і досі у мене немає гіда. Я впевнена, що у мене є один, або навіть більше, але я все ще не знайома з ними. Будь ласка, порадь».
Хайя, я написала тобі листа ще вчора по обіді, але, можливо, через різницю в часі (адже я не знаю, де ти перебуваєш) ти його ще не отримала і не могла пояснити, що ти мала на увазі під «гідом».
У практиці, яку я отримала від Хавайо Такати, мій єдиний гід — це Рейкі. У мене Рейкі і всередині: я слухаю себе, я намагаюся жити за п’ятьма принципами. Якщо я хочу щось зробити, я думаю: чи буде це виходити із занепокоєння, чи буде це шанобливо до тієї людини, з якою я у стосунках?
Багато різних питань, які я ставлю собі, і я відчуваю, що найкращий мій «гід» — це моя внутрішня сутність. Я намагаюся не робити нічого, що не відгукується повним і справжнім «так» усередині мене. І якщо у мене є роздуми на кшталт: «Ну, я не знаю, чи варто мені робити це», навіть якщо з’являється така думка, то я цього не роблю. Я роблю щось, якщо є чітке «так». Мені не треба знати причини, тому що найчастіше ми не знаємо причин. Тож я відчуваю, що практика Рейкі, особливо сеанси самій собі, дозволяють нам бути в контакті з собою, починати довіряти своєму внутрішньому голосу і довіряти голосу Рейкі.
Наприклад, коли я починала збирати всі дані для поїздки в тур, куди я запрошувала людей, я хотіла переконатися, що є певна нитка історії, яка проходить крізь увесь тур, про культуру Японії, але також хотіла переконатися, що храми або інші місця будуть якось пов’язані з тими людьми, які приїдуть. Про деякі з них я нічого не знала, я там не була, тільки дізналася від турагента, і я просто посиділа з Рейкі й почала вирішувати, в які храми я хочу потрапити. Я відчуваю, що Рейкі просто дозволяє мені доторкнутися до глибшого і більш цілісного відчуття, щоб я могла зібрати всі ці деталі. І я справді дуже рада, що, як мені здається, все вийшло. Це моя нагорода.
Тож вам не потрібен хтось за межами себе, я думаю, що себе і своє оточення варто підживлювати через Рейкі. Чи є питання з чату?
Рейчел: Запитань, власне, немає. Є багато висловлювань вдячності… Тож, я думаю, ти можеш продовжувати відповідати на запитання, поставлені заздалегідь.
Філліс: Наступне запитання від Сари: «Чи однаково досі практикують і навчають Рейкі в Японії, як і по всьому світу? Чи популярне Рейкі в Японії?».
Спочатку я маю зробити маленьке застереження. Я не багато знаю про практику Рейкі в Японії, я не брала участі в обміні Рейкі, наприклад, тут, в Японії, крім тих груп, які приїхали зі мною. Тож я не маю прямої відповіді на твоє запитання. Моє враження таке, що Рейкі продовжується, і тут є багато різних форм Рейкі, і зовсім не обов’язково, що ці форми змагаються між собою або намагаються усунути одна одну, як у багатьох інших країнах. Мені подобається думати, що практика буддизму (а тут, в Японії, існує дуже багато різних форм буддизму, і кожна з них відрізняється від інших, бо вони фокусуються або на різних сутрах, або на різних частинах мудрості, різних способах існування) — всі вони ведуть в одне й те саме місце. І всі вони знають, що це так.
І ви можете переходити з однієї форми практики буддизму в іншу без того, що ми назвали б судженням або осудом. І там немає такого, щоб люди казали: «О, у тебе інша форма Рейкі, тож я маю тебе переініціювати і зробити всього тебе кращим». Це не поєднується з розумінням того, що у кожного з нас свій Шлях, і не важливо, як ми прийшли в Рейкі або в буддійську практику — це наш Шлях.
І нам треба продовжувати свій Шлях через те, щоб іти ним, через те, що відбувається, навіть якщо це різні форми буддизму чи практики Рейкі. Рейкі тут, звичайно, все ще навчають, і є для мене одна з практик тут, яку я називаю «практика зерна спадщини». Це означає, що ця практика йде із суті їхньої традиції, і вони намагаються дотримуватися практики Мікао Усуї настільки близько, наскільки це можливо. Це Усуї Гаккай, і передбачається, що їхня практика зберігається в таємниці, бо вони знають, що є підготовка, яка має відбутися на кожному етапі подорожі Рейкі. І, можливо, є інші чинники, про які я не знаю. Ця практика містить для мене основу Рейкі як шляху, і це навіть без того, щоб ми знали, яка це практика, яка форма чи щось інше — адже справа не в цьому.
В Японії окрема людина не розглядається як щось важливе. Структура сім’ї та сама сім’я — ось що важливо. І це йде ще з племінних звичаїв, де плем’я було важливим, а індивідуальна людина — це частина племені.
Це також дуже правдиво для Японії: тут дуже сильна групова динаміка. Якщо ви, наприклад, є членом якоїсь групи на роботі — скажімо, у Sony, Panasonic чи в автомобільній компанії, — ви віддаєте себе, ви присвячуєте себе цій роботі як покликанню. Але водночас бізнес, на який ви працюєте, — це спільнота, і вона включає в себе турботу про людей. Це синергічні стосунки, це йде з Бусідо, а Бусідо походить із практики самураїв. Багато людей у бізнесі намагалися пристосувати японську схему роботи, але у Сполучених Штатах, наприклад, у нас немає цієї ідеї поєднання індивідуального з груповою турботою та груповим розумом. У нас немає розуміння того, наскільки цінною може бути спільнота, бо наш пріоритет у тому, що окрема людина — це все.
Чого нам бракує у Штатах, так це розуміння того, що індивід — це важливо, але лише в контексті людства як величезного фону для нас, і того, що ми перебуваємо у спільноті як члени сім’ї. Ми часто думаємо, що можемо наповнити себе, лише вивчаючи себе еґоцентрично: є ми як індивіди, і є світ. Але існує інша ідея — розвивати й вивчати себе так, щоб ми ставали кращими як члени сім’ї та громади, аби ця громада могла служити людству. Це і є та частина, що успадкована в японській культурі.
Можливо, це вже зникає в Японії через вплив Заходу, але я відчуваю, що тут це все ще дуже відчутно, і я вдячна за цю силу, бо вона дає мені багато дарів. Можливо, Діно, тобі варто поглянути на свою власну культуру: що в ній найголовніше? Можливо, ти виявиш, що сім’я — це основа, і що всі індивіди мають поступитися структурі сім’ї. Але знаєш, сім’я сильна лише тоді, коли сильні особистості в ній. Має бути рівновага: коли старші кажуть «не думай тільки про себе», тобі також потрібно думати і про свій розвиток, щоб підтримувати структуру родини. Це велика рівновага, і дякую за це запитання.
Наступне запитання від Фатіми: «Чи є якась різниця між Усуї Шикі Ріохо Рейкі та практикою Рейкі в Японії?».
Я не можу відповісти прямо, бо не знаю, як саме тут практикують. Як і з усім іншим, форми практики в Японії дуже різняться, так само як і скрізь. Є сподівання, що якби всі практикували так, як те, що несу я, це було б єдиним по всьому світу. І якби люди практикували Джікіден Рейкі, це теж було б єдиним стандартом. Але практики Усуї Шикі Ріохо та Джікіден Рейкі відрізняються. І це нормальнo.
Джаніта поставила наступне запитання: «Чи є Рейкі частиною японської культури в нинішній час? І якщо так, то як цього навчають і практикують у школах та сім’ях?».
Знову ж таки, Джаніто, я думаю, що, як і в усіх країнах, якщо ти ростеш у родині, де одне чи два покоління практикують Рейкі, то, звісно, тебе з цим познайомлять. Так скрізь. Практика Рейкі — це вибір людини, це не частина загальної культури; вона підтримана культурним аспектом Японії, але не є її обов’язковою складовою.
Енворд запитує: «Я б хотів почути історію коренів Рейкі, і як спочатку навчали та практикували. Моя сестра — майстер Рейкі, вона розповіла те, що знає, але я б хотів знати більше про походження».
Це дуже гарне запитання, яке могло б стати початком триденного семінару. Я відчуваю, що Історія Рейкі — справді важлива для розуміння. Коротко скажу: є «повчальна історія», яку я дізналася від свого майстра, і я її майже не змінювала. І є історія формальна — факти та записи. Але я знаю з досвіду, що суха інформація не передає енергію так, як це робить жива історія.
Як же поєднати ці дві історії? Повчальна історія для мене підтримується інформацією з досліджень, але я не можу вдаватися в деталі. По-перше, це займе багато часу, а по-друге — я не знаю достеменно, як навчали на самому початку, адже я не є членом Усуї Гаккай. Мені не потрібно знати ту інформацію, щоб практикувати мою практику. У цьому немає необхідності. Я б, напевно, навіть не зрозуміла ту систему, бо я не «японська японка» і не знаю мови.
А ви ж знаєте — особливо ті, для кого англійська не є рідною, — що найкращий спосіб пізнати культуру — це вивчити мову. В Усуї Гаккай зберігається особлива енергетика. Та нам не обов’язково знати, як саме практикував Мікао Усуї. Та практика, яку ми отримали від свого майстра, — це і є наша практика. Навіть якщо Шлях приведе вас до іншої форми Рейкі — просто переконайтеся, що ви не йдете хибним слідом.
Для мене слідування «першопочатковому способу» — це певні цінності, які мають бути засвоєні до того, як «оригінал» буде зрозумілий. Я переконана, що форма Рейкі від Хавайо Такати підходить мені, моєму часу, місцю та моїй особистості тут і зараз. Практикуйте те, що знаєте, незалежно від форми, якщо вона дає вам розвиток. Будьте певні в тому, кого і де ви шукаєте. І я сподіваюся, що той, кого ви шукаєте, — це ви самі.
Запитання від Крісті: «Мені пощастило кілька разів з’їздити на гору Курама. Це було неймовірно. А ти була там? Які твої враження?».
Я піднімалася на Кураму кілька разів. Залежно від мого стану, це було і джерелом прозріння, і просто місцем, де можна посидіти у вдячності. Я повернуся до Курами пізніше, а зараз відповім на решту запитань.
Запитання від Міки: «Я б хотіла почути твої думки про глобалізацію Рейкі. Як це розуміти в контексті перекладів та адаптації по всьому світу? Що цей процес означає для нас як для практиків?».
Це цікаве запитання. Воно стосується того, про що я говорила на минулому вебінарі щодо конференції в Німеччині. Колись Чуджіро Хаяші зробив вибір — він дозволив Хавайо Такаті вивезти Рейкі за межі Японії.
Це було рішення — зберігати Рейкі для японців всередині їхньої культури, бо вона береже практику в особливий спосіб. На зламі XIX та XX століть багато чого експортувалося з Японії на Захід. Багато традиціоналістів бачили в цьому «культурний витік». Вони вважали, що мистецтва, вивезені в інші культури, вихолощуються — сама суть і дар практики втрачаються. Про це й кажуть, коли йдеться про глобалізацію: щоразу, коли щось дорогоцінне забирають із його «рідного» місця і поширюють на весь світ, воно ризикує втратити глибину.
Це природний процес, коли культурний вплив може розмити суть практики настільки, що її стане важко вхопити. З іншого боку, попри це, Чуджіро Хаяші пішов за своїм внутрішнім «Так» і визнав Хавайо Такату своєю наступницею. Вона вивезла Рейкі у світ.
І ми з вами — приклад того, чим це стало. Це запитання змушує задуматися: як нам зберігати сутнісну основу Рейкі й водночас поважати свій власний культурний досвід? Це боротьба, яка триває в мені постійно. Коли я тільки починала навчати, не було книг про Рейкі, не було інтернету. Кожен приходив «невинним», лише з серцем, яке бажало Рейкі. Люди чули це слово, воно торкалося чогось глибокого, і вони приходили на заняття, не знаючи нічого, готові сидіти із заплющеними очима і дозволити мені ініціювати їх. Ця довіра студента вимагала від мене бути настільки ж вартою цієї довіри. Це спонукало мене розвиватися, щоб не зрадити їх.
Зараз же у кожного є комп’ютер, інтернет, купа публічної інформації. Як нам тепер зберігати цю культуру, знаючи, що те, як Рейкі торкається нас, настільки глибоко, що ми навіть не можемо переказати це іншим?
І тим не менш, ми хочемо це зробити (розповісти іншим). Чому ж ми цього хочемо? Це справді гарне запитання, бо щоразу, коли ми розповідаємо про саму суть того, ким ми є, навіть не замислюючись, кому ми це розповідаємо, — ми віддаємо свій досвід, ми його глобалізуємо. Але є щось особливе в тому, щоб зберігати цю суть і дозволити їй рости всередині кожного з нас. Цього нас вчить уся буддійська практика: увесь цей досвід дозволяє нам рости, ставати більш вдумливою і доброю людиною. Через таке мислення і через те, що ми відпускаємо свої прив’язаності, ми стаємо спокійнішими й безтурботнішими. Саме сьогодні не гніватися і саме сьогодні не турбуватися про свої прив’язаності, бути вдячним, поважати одне одного, робити те, що потрібно робити в житті, бо це і є те, ким ми є. Це і є суть принципів, які нам були дані. І найкраще, що ми можемо зробити, аби зберегти суть практики Рейкі, — це берегти її всередині себе, всередині нашої практики, і водночас святкувати іншу сторону глобалізації — те, що сьогодні ми всі можемо бути тут.
Наступне і останнє запитання, яке ми маємо, від Рафаеля: «Наскільки потужним є символ Дайкоміо в тому сенсі, чи може він прибрати істот із нижчого астралу?».
Рафаелю, це запитання, на яке я не можу відповісти в ефірі. Я вважаю, що це перегукується з попереднім питанням про суть. Говорячи про практику з великою групою людей, яких я не знаю і з якими у мене немає чітких стосунків «вчитель-учень», — це не те питання, на яке я можу дати відповідь, бо для мене вона має бути в контексті специфічних взаємин. Я сподіваюся, що ти поставиш це запитання своєму майстру, бо для мене саме він — та людина, яка має на це відповісти.
Рейчел: У нас залишилося 10 хвилин, є запитання з чату. Я передам їх Філліс, і ти зможеш відповісти на них у Фейсбуці. (Кілька оголошень, потім останнє запитання і закінчимо сеансом Рейкі. Говорить про вебінари у Фейсбуці та рахунок у PayPal).
Запитання, що прийшло мить тому від Карен: «Коли я була в Японії, я відчувала, що Рейкі вплетене в усе, і було важко продовжувати практикувати, бо для мене це було ніби недоречно, адже в Японії Рейкі — це все. Моя практика здавалася такою маленькою порівняно з усією тією енергією, яку я там відчула. Чи можеш ти сказати щось про це?».
Філліс: Я спробую поєднати відповідь на це запитання з маленькою розповіддю про гору Курама. Люди цікавляться горою Курама в Японії. Я хотіла показати вам ось цю маленьку листівку, яка не змінювалася протягом багатьох років. Можливо, зміст міг змінитися, але карта все та ж сама.
Вона (листівка) показує вам вхід, далі шлях через синтоїстські святилища до буддійського храму на вершині гори, а потім вниз з іншого боку до селища Кібуне, і знову навколо до Курами. Ця гора відома як святе місце від самого початку часів. Перший храм було закладено там у 770 році. Ви побачите, що гора Курама вкрита лісом, і там є багато зовсім різних місць, де Мікао Усуї міг сидіти в тиші. Можливо, ви здивуєтеся. Я здивувалася.
Оскільки все здебільшого зроблене з дерева, траплялися пожежі, храми згоряли, і потім їх знову і знову відбудовували. Тут була проста практика: храм мав функцію захищати північну частину міста Кіото. Спочатку він був буддійським храмом школи Сінгон, потім став храмом Тендай, а в 1949 році там з’явилася нова гілка буддизму — Курама-кокьо. Це школа, вчення якої говорить про дуже широкий погляд на природу. Ця сутність називається Сонтен, і вона є композицією з трьох речей: Сила, Світло і Любов.
На запитання Карін скажу так: я дуже ціную те, що ти там отримала, і те, що Рейкі справді народилося з цього ґрунту, з цієї культури. Один з основних принципів буддизму та всіх його практик полягає в тому, що кожен може прийти в буддизм, якщо тільки у вас щире серце. Схоже на те, що у тебе щире серце, і тобі не потрібно бути японкою, щоб бути щирою, тобі просто потрібно бути людиною. І що мені подобається в цій школі Курама-кокьо, так це те, що вона абсолютно універсальна. Вони вірять, що кожен може прийти, поклонятися, молитися і вірити в символи сили, світла та любові й прийти до свого пробудження.
І ось ми тут. Я хочу завершити це, зачитавши молитву, яку вони наспівують у храмах на горі Курама. Рейчел, я знаю, що ти щось друкуєш на комп’ютері, я чую, і було б добре, якби ти вимкнула звук або перестала друкувати…
Тож ось ми тут, завершуємо нашу зустріч. Покладіть руки на себе. Я прочитаю цю молитву, а потім ще трохи розповім про наступний вебінар.
Ми віримо в Сонтен в усьому. Сонтен — творець Всесвіту, він плекає розвиток усього в усьому світі. Він спочиває глибоко в наших індивідуальних розумах і закликає велике «Я», або Атман, щоб воно пробудилося в наших серцях. Він дає нам нову силу і велике світло.
Ми віримо в Сонтен в усьому. Ми віримо в Рейкі в усьому.
Дякую.
Я чекала можливості поговорити з вами на цю тему, сподіваюся, вам сподобалося. Я зможу відповісти на запитання, поки у мене перерва між групами. Наступний вебінар буде в понеділок, 16-го, у Владивостоці, Росія. Тема: «Рейкі як містичний орден». Я проводжу вікенд зі студентами на цю саму тему. Подумайте, що це значить для вас — як Рейкі веде нас до іншого розуміння того, хто ми є як люди. Можливо, одна з цих частин — це містичний орден.
Побачимося в листопаді, дякую.